Матеріали круглого столу
«Особливості розгляду справ про банкрутство»
27 березня 2015 року на базі Харківського апеляційного господарського суду відбувся круглий стіл «Особливості розгляду справ про банкрутство». В цьому заході прийняли участь судді спеціалізованої палати з розгляду справ про банкрутство Вищого господарського суду України, судді спеціалізованої палати з розгляду справ про банкрутство Харківського та Донецького апеляційного господарських судів, а також судді господарських судів Донецької, Запорізької, Луганської, Полтавської, Сумської та Харківської областей, які спеціалізуються на розгляді відповідної категорії справ.
Під час проведення круглого столу обговорювалися деякі проблемні питання застосування норм Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який 22.12.2011 було викладено в новій редакції (далі - Закон про банкрутство). Цей Закон встановлює більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника, запроваджуючи додаткові механізми, зокрема, проведення санації до порушення справи про банкрутство (статті 5 і 6 Закону), визнання недійсними правочинів (угод) та спростування майнових дій боржника (стаття 20 Закону) під час процедури банкрутства; виконання зобов’язань боржника власником у процедурі банкрутства (статті 31 і 39 Закону); а також запроваджує порядок продажу майна у процедурі банкрутства, що надає можливості, при умові добросовісного підходу з боку усіх учасників процедури, максимально ефективно провести розрахунки з кредиторами за рахунок майна боржника.
У зв’язку з чим, виникла необхідність обговорення зазначених питань з суддями, які розглядають справи про банкрутство, і саме це обумовило необхідність обговорення питань на «круглому столі» 27 березня 2015 року.
Судова практика з застосування зазначених процедур свідчить про виявлення деяких проблем в їх застосуванні.
1. Встановлена статтями 5 та 6 нової редакції Закону про банкрутство процедура проведення досудової санації у відношенні боржника є одним з можливих способів уникнення процедури банкрутства і відновлення своєї платоспроможності, що має значення для боржника: для його ділового іміджу, для вирішення його економічних та фінансових проблем, для залишення цього господарюючого суб’єкту в економіці України та на світовому ринку.
Аналіз справ про банкрутство із застосуванням статті 6 Закону про банкрутство, щодо досудової санації показав, на жаль, невелику кількість таких справ, але при їх розгляді виникає потреба в удосконаленні норм цієї статті або наданні відповідних роз’яснень з метою однакового застосування судами цих положень.
Так, порядок проведення санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство визначається статтею 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та відповідним Положенням про порядок проведення такої санації, яке затверджено постановою пленуму Вищого господарського суду України 17.12.2013р. №15.
Згідно наведеного Положення у якості підстави ініціювання процедури досудової санації є наявність, зокрема, ознак неплатоспроможності боржника або її загрози. Разом з тим, відповідне посилання відсутнє в Законі, що може призвести до неоднакового застосування відповідних норм.
Закон та Положення встановлюють певні вимоги до плану досудової санації, разом з тим, відсутність цих вимог чи їх невідповідність не є підставою для відмови у його затвердженні. Таким чином, відсутність законодавчої норми з цього питання може призвести до затвердження плану санації, положення якого не відповідають Закону або не містять всіх обов’язкових вимог ним встановлених.
Пунктом 4.5 Положення передбачено, що кредитори мають на загальних зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів за даними бухгалтерського обліку боржника та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода.
Системний аналіз вищенаведених положень у сукупності з положеннями ч. 2 статті 6 Закону та Положення дає підстави стверджувати, що до даних бухгалтерського обліку боржник повинен був відносити суми неустойки, інших фінансових санкцій, однак, при визначенні кількості голосів ці суми не повинні враховуватись.
Отже, існує об’єктивна необхідність доповнити відповідні пункти Положення, зазначивши, що у поданому суду списку кредиторів боржнику слід окремо зазначати суму основного боргу, інфляційних, відсотків річних, штрафних та інших фінансових санкцій, моральної шкоди та судових витрат.
Також, доцільно було б встановити, чи повинен боржник самостійно включати до суми заборгованості відповідні нарахування (інфляційних, відсотків річних, штрафних та інших фінансових санкцій), за відсутності судового рішення про їх стягнення. Якщо ні, встановити порядок погашення таких нарахувань, якщо вони нараховані та стягнуті за рішенням суду, що прийнято в подальшому (після дати складання такого списку, але до проведення зборів кредиторів та звернення до суду з заявою про затвердження плану санації).
Положенням встановлено, що заява про затвердження плану досудової санації подається до місцевого господарського суду за місцезнаходженням боржника представником кредиторів, уповноваженим загальними зборами кредиторів або боржником, протягом п'яти днів з дня схвалення кредиторами такого плану санації. Зазначений строк відновленню не підлягає та у разі пропуску строку на подання заяви про затвердження плану досудової санації застосовуються правила, передбачені статтею 15 Закону, і така заява повертається господарським судом без розгляду.
Разом з тим, в Законі не вказано про те, що такий строк є присічним, а тому пропонуємо виключити дану норму у Положенні.
П. 5 статті Закону та Положення передбачено, що заява про затвердження плану досудової санації боржника підлягає розгляду господарським судом протягом одного місяця з дня прийняття відповідної заяви до розгляду.
На нашу думку, необхідно також врегулювати питання стосовно тих випадків, коли при прийняті до розгляду відповідної заяви буде встановлено наявність кредиторів – іноземних суб’єктів господарювання. Застосування положень розділу ХV ГПК України призводить до збільшення строків розгляду справи та нівелює саме значення процедури досудової санації.
Ч. 3 п. 8 статті 6 Закону передбачає, що господарський суд виносить ухвалу про відмову в затвердженні плану досудової санації боржника, якщо:
- при схваленні плану санації були допущені порушення законодавства, що вплинули на результат голосування загальних зборів кредиторів;
- кредитор, який не брав участі в голосуванні або голосував проти схвалення плану досудової санації, доведе, що в разі ліквідації боржника у порядку, визначеному Законом, його вимоги були б задоволені в розмірі, що перевищує розмір вимог, які будуть задоволені відповідно до умов цього плану;
- відсутнє письмове погодження плану досудової санації усіма забезпеченими кредиторами;
- боржником були надані недостовірні дані щодо кредиторської заборгованості.
У інших випадках господарський суд виносить ухвалу про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство та вводить мораторій на задоволення вимог кредиторів, який поширюється на вимоги кредиторів, що виникли до затвердження плану санації.
Таким чином, виходячи з системного аналізу названої статті, перелік підстав для відмови в затвердженні плану досудової санації боржника є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Разом з тим, в положенні цей перелік розширений наступними пунктами:
- відсутні ознаки неплатоспроможності боржника або її загрози;
- план досудової санації не містить умови щодо погашення та врегулювання грошових вимог, які виникли після прийняття рішення власником (органом, уповноваженим управляти майном) боржника про надання згоди на проведення досудової санації боржника до затвердження судом плану досудової санації.
Відповідне питання має бути врегульовано належним чином (або шляхом розширення підстав в Законі або шляхом виключення додаткових підстав з Положення).
Щодо відмови у задоволенні заяви з підстав того, що кредитор, який не брав участі в голосуванні або голосував проти схвалення плану досудової санації, доведе, що в разі ліквідації боржника у порядку, визначеному Законом, його вимоги були б задоволені в розмірі, що перевищує розмір вимог, які будуть задоволені відповідно до умов цього плану - чи є належним доводом посилання кредитора на ті обставини, що боржником до заборгованості включені лише суми основного боргу, а в разі ліквідації боржника він би заявив в т.ч. інфляційні, річні та штрафні санкції, що перевищує розмір вимог, які будуть задоволені відповідно до умов цього плану?
В п. 5.8 ч. 5 Положення встановлено, що в ухвалі про затвердження плану досудової санації зазначаються грошові вимоги кредиторів, на які поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. Чи слід зазначати конкретну суму по кожному кредитору чи достатньо вказати період, на який виникли такі вимоги?
Пунктом 5.9. Положення передбачено можливість оскарження ухвали про затвердження плану досудової санації боржника в апеляційному порядку, однак, не вказано про можливість оскарження ухвали про відмову у затвердження такого плану.
Вважається за доцільне внести зміни до положення, зазначивши про можливість оскарження ухвали, винесеної за результатами розгляду заяви про затвердження плану досудової санації.
2. Закон про банкрутство в редакції, що набула чинності 19 січня 2013 року, деталізував процедуру продажу майна боржника. Однак, все ще існує велика низка проблемних питань, що пов’язані із реалізацією новел цієї редакції Закону.
2.1. Статтею 44 Закону регламентовано, що після проведення інвентаризації та оцінки майна ліквідатор здійснює продаж майна банкрута такими способами:
- проведення аукціону;
- продаж майна безпосередньо юридичній або фізичній особі.
Вибір способів продажу активів здійснюється ліквідатором з метою забезпечення його відчуження за найвищою ціною.
Тобто, на перший погляд, Закон надає повноваження ліквідатору самостійно обрати спосіб реалізації майна банкрута, за умови, що результатом застосування такого способу продажу буде отримання найвищої ціни за майно банкрута. Крім того, можливість самостійного обрання способу продажу, на перший погляд, може суттєво скоротити строк виконання ліквідаційної процедури.
Але ж, ст. 49 Закону встановлює необхідність продажу майна боржника (банкрута) шляхом проведення торгів у формі аукціону, що не кореспондується зі ст. 44 Закону, внаслідок чого існує можливість формування неодноманітної судової практики при вирішенні спорів та виникає загроза безпідставного затягування провадження у справі про банкрутство шляхом оскарження результатів аукціонів, у тому числі, шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна.
2.2. Слід, також, звернути увагу на процедуру, що передує здійсненню продажу майна, а саме, оцінці цього майна. Статтею 43 Закону врегульовано порядок оцінки майна банкрута. Частиною 1 статті встановлено, що майно, яке підлягає реалізації у ліквідаційній процедурі, оцінюється ліквідатором. Таким чином, така значуща процедура як оцінка майна боржника повинна здійснюватись ліквідатором. І, якщо, Закон в попередній редакції визначав, що майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим у порядку, встановленому законодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність, нова редакція Закону надає можливість двозначного трактування ч. 1 ст. 43 Закону.
З огляду на викладене, ч. 1 ст. 43 підлягає зміні в частині деталізації законодавства, що повинно застосовуватись при оцінці майна.
2.3. Зважаючи на певну проблему стосовно наявності «дружніх» ліквідаторам оцінювачів, що надають явно заангажовані висновки про оцінку, мабуть слід, з метою виключення спорів стосовно правомірності оцінки вартості майна боржника, створити єдиний орган, що буде мати виключне право здійснювати оцінку майна боржника при здійсненні провадження у справі про банкрутство боржника. Або ж надати такі повноваження експертним установам.
Вважаємо, що такий підхід до визначення вартості майна банкрута надасть можливість отримувати об’єктивні звіти та зменшить кількість скарг які стосуються результату оцінки майна боржника, що не є державним підприємством та підприємством, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків, оцінка вартості майна яких здійснюється обов'язково із залученням суб'єктів оціночної діяльності у порядку, визначеному Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".
2.4. Окрему проблему складає колізія норм Закону, а саме: частина 4 статті 42 Закону, відповідно до якої до складу ліквідаційної маси не включається майно банкрута, що є предметом забезпечення, та частина 5 статті 44 Закону, згідно якої ліквідатор здійснює продаж майна боржника у вигляді цілісного майнового комплексу.
У відповідності до вимог Закону продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, лише за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду. І тільки залишок коштів після продажу заставного майна та проведення розрахунків із заставним кредитором, включається до складу ліквідаційної маси
Тобто, заставне майно не входить до складу ліквідмаси та може бути реалізовано тільки за згодою заставодержателя.
Але ж, у разі якщо предметом застави є тільки частина майна боржника, чи можливо здійснювати продаж цього майна без згоди заставодержателя у складі цілісного майнового комплексу, як того вимагає пункт 5 статті 44 Закону.
Таким чином, пункт 5 статті 44 Закону є нежиттєздатним, оскільки продаж майна у вигляді цілісного майнового комплексу фактично є неможливим за наявності у складі кредиторів боржника забезпечених кредиторів.
Виходом з цієї ситуації вбачається вдосконалення Закону, можливо шляхом внесення змін, що встановлюють можливість, а не обов’язок здійснювати продаж майна цілісним майновим комплексом.
2.5. Серйозні зміни відбулися в Законі й в частині регламентації проведення торгів з продажу майна боржника. Зокрема, введені певні вимоги до організатора аукціону, здійснення фіксації торгів технічними засобами.
Не зважаючи на те, що вимоги до організації та проведення аукціонів є новацією, слід зазначити, що до цього часу законодавець не передбачив засобів забезпечення захисту інтересів кредиторів в частині недопущення до участі в торгах так званих «дружніх» учасників торгів, які «допомагають» формувати «необхідну» ціну на лот, або шляхом відмови від покупки створюють необхідність проведення повторних торгів із зниженням початкової ціни.
Такі зловживання можливо виключити, встановивши певну систему перевірки платоспроможності учасників торгів, наприклад, шляхом депонування коштів у сумі початкової ціни лоту до закінчення торгів, та відповідальності у вигляді значних штрафів у випадку відмови від оплати лоту.
Звісно, Закон в новій редакції є новаторським за своєю суттю, але колізії в ньому стосовно повноважень ліквідатора у виборі способів продажу майна банкрута, невизначеності підстав для визнання результатів аукціону недійсними та кола осіб, що мають право їх оскаржити в судовому порядку, потребують відповідного вдосконалення з метою однакового застосування господарськими судами положень Закону.
3. Норми статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є новелою і дозволяють у судовій процедурі банкрутства мати додатковий механізм щодо відновлення платоспроможності боржника або недопущення завдання збитків боржнику.
Суть визначених цією статтею правовідносин полягає у тому, що боржником до порушення справи про банкрутство укладаються правочини (договори) або вчиняються майнові дії, які самі по собі є збитковими, невигідними боржнику, але вони є чинними, законними, не оспореними. При цьому, такі дії з боку боржника унеможливлюють погашення вимог кредиторів за рахунок боржника у повному обсязі.
Також, Закон не встановлює обов’язку щодо з’ясування питання: чи умисно або неумисно діяли особи при укладенні правочину (договору) або при здійсненні майнових дій боржником; чи було відомо або не було відомо особі про скрутне фінансове становище боржника при укладенні правочину (договору) або вчиненні майнових дій боржником.
Господарський суд у межах справи про банкрутство своєю ухвалою може визнати недійсним правочин (договір) або спростувати майнові дії боржника виключно з підстав, встановлених частиною 1 статті 20 Закону; і цей перелік є вичерпним.
За умовами статті 20 Закону правочин (договір) може бути визнаний недійсним, а майнові дії боржника можуть бути спростовані, якщо вони були вчинені після порушення справи про банкрутство або протягом року, що передував порушенню справи.
Частиною 1 статі 20 Закону встановлено, що із заявою про визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника може звернутися арбітражний керуючий, конкурсний кредитор. Окрім того, у відповідності до частини 8 статті 26 Закону таке право надано і комітету кредиторів на будь-якій стадії процедури банкрутства.
У заяві мають бути чітко наведені підстави визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника та доведено це належними та допустимими доказами, які суд має оцінити.
Частиною 2 статті 20 Закону встановлено, що у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника, кредитор зобов’язаний повернути у ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника; у разі неможливості повернути майно в натурі – відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.
В результаті визнання судом недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій, правовідношення не припиняється. У відповідності до приписів частини 4 цієї статті кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією має право вибору: або погашення свого боргу у першу чергу в процедурі банкрутства, або виконання зобов’язання боржником в натурі після припинення провадження у справі про банкрутство.
Згідно приписів статті 190 Цивільного кодексу України майном вважається сукупність речей, майнові права та обов’язки.
Виходячи з чого, можливо зробити висновок:
- порядок, визначений статтею 20 Закону про банкрутство, застосовується у відносинах майнового характеру з можливістю збільшення ліквідаційної маси або використання повернутого майна у судових процедурах з метою більш повного задоволення вимог кредиторів;
- в результаті, особа за визнаним недійсним правочином або спростованою майновою дією набуває статус поточного кредитора (враховуючи визначення кредитора у відповідності до статті 1 Закону).
Аналіз судової практики свідчить про те, що після набуття чинності Законом про банкрутство у редакції з 19.01.2013 року, цей інститут використовується не часто.
Однак, застосовуючи механізм повернення майна до ліквідаційної маси за умовами статті 20 Закону, бажано на законодавчому рівні встановити порядок застосування наслідків визнання недійсними правочинів (договорів) або спростовання майнових дій; на якому саме етапі і за заявою якої особи суд застосовує норму Закону, якою кредитору за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією надається право вибору: або погашення свого боргу у першу чергу в процедурі банкрутства, або виконання зобов’язання боржником в натурі після припинення провадження у справі про банкрутство.
4. Частина 5 статті 11 та частина 1 статті 95 Закону про банкрутство визначають обов’язок ліквідатора (ліквідаційної комісії), у випадку, якщо вартості майна боржника - юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.
В практиці наявні непоодинокі випадки звернення до суду ліквідаторів (голів ліквідаційних комісій) з заявами про порушення справи про банкрутство в порядку статті 95 Закону про банкрутство, яка регулює особливості застосування процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником, з мотивуванням відсутності майна, достатнього для покриття судових витрат. Наведені обставини суперечать положенням ч.4 ст.11 Закону, яка передбачає можливість подання такої заяви до господарського суду за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено цим Законом.
Мотивуючи судові рішення, суд першої інстанції в багатьох випадках трактує дані норми як такі, що кореспондуються одна з одною. А саме: відсутність у суб’єкта господарювання майна, достатнього для покриття судових витрат та коштів для оплати послуг арбітражного керуючого при розгляді заяви голови ліквідаційної комісії боржника, яке ліквідується власником у порядку ст. 95 Закону, не може бути підставою для відмови у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство та для припинення провадження у такій справі, оскільки відповідно до ч.1. ст.95 Закону, таке звернення є обов’язком ліквідатора незалежно від наявності у нього майна, достатнього для покриття судових витрат.
Однак, така позиція, крім наведеної ч.4. статті 11, на нашу думку, суперечить іншим нормам Закону про банкрутство, зокрема, статті 115 Закону, яка визначає, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду, у визначеному цією нормою обсязі.
У зв’язку з чим пропонується наступне.
1. У випадку звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство ліквідатора (голови ліквідаційної комісії), суд має право призначити голову ліквідаційної комісії ліквідатором боржника, за його бажанням на безоплатній основі (з метою уникнення наслідків встановлених ч.6 статті 95 Закону). Обставини відсутності майна у боржника можна визнати «винятковим випадком» такого призначення. Однак, вадами такого призначення є те, що голова ліквідаційної комісії (ліквідатор) підпадає під ознаки заінтересованої особи стосовно боржника.
2. З метою дотримання вимог ч.1 статті 95 Закону та уникнення наслідків, визначених ч.6. наведеної статті, власник майна боржника, керівник боржника, голова ліквідкомісії (ліквідатор), згідно положень абз. 3 статті 115 Закону повинні авансувати на депозитний рахунок нотаріуса витрати, достатні для покриття судових витрат.
Окрім того, при розгляді справ про банкрутство, порушених за статтею 95 Закону про банкрутство, особливої уваги заслуговує дослідження обставин дотримання боржником порядку ліквідації юридичної особи у відповідності до законодавства України, як передумову звернення до господарського суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство.
Зважаючи на динамічність внесення змін до діючого законодавства, при розгляді справ даної категорії слід досліджувати дотримання боржником законодавства саме на момент прийняття учасниками юридичної особи рішення про припинення юридичної особи.
Відповідно до п. 11.1. наказу Міністерства фінансів України №1588 «Про затвердження Порядку обліку платників податків і зборів» від 09.12.2011 року (в редакції від 14.11.2014 року) платник податків зобов'язаний повідомляти контролюючі органи за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім випадків, коли обов'язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації).
Дані про прийняття рішення щодо припинення юридичних осіб, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, контролюючі органи отримують від державних реєстраторів у порядку взаємного обміну інформацією з реєстрів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, та Центрального контролюючого органу.
Частина 1 статті 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» в редакції Закону від 19.05.2011 року передбачає, що Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, без розгляду повинен у день надходження цих документів внести до Єдиного державного реєстру запис про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи та в той же день повідомити органи статистики, доходів і зборів, Пенсійного фонду України відомості про внесення такого запису.
За таких умов, обов’язок повідомляти податковий орган про прийняте рішення щодо припинення юридичної особи покладений на теперішній час на державного реєстратора.
В той же час слід враховувати, що така редакція Наказу повинна застосовуватися лише щодо тих юридичних осіб, які прийняли відповідне рішення про ліквідацію з 06.03.2015 року.
Якщо проаналізувати норми даного Наказу з 2012 року, то в редакції 09.12.2011 року, обов’язок подавати заяву про припинення платника податків до органу державної податкової служби за ф.№8-ОПП покладався на юридичну особу. Причому подати таку заяву юридична особа повинна була у 3-денний строк від дати внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про те, що юридична особа перебуває в процесі припинення.
Редакція наведеного Наказу, яка діяла з 24.12.2012 року по 01.02.2013 року, вже не передбачала обов’язкових трьох днів для такого повідомлення від дати внесення інформації про припинення до Єдиного державного реєстру для юридичних осіб, відомості щодо яких містяться в цьому реєстрі, а визначала, що юридичні особи, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, можуть подати визначені в нормі документи (у тому числі заяву про припинення платника податків за ф.№8-ОПП) до органу державної податкової служби за бажанням після внесення до Єдиного державного реєстру запису про прийняття рішення про припинення.
За таких обставин, дуже важливим при наданні оцінки дотримання боржником процедури самоліквідації є дослідження саме тієї редакції законодавства, яка була чинною у період, в який була проведена досудова процедура.
Також, в цьому контексті необхідно зазначити про виключення з 07.08.2014 року з Господарського кодексу України статті 60, яка поряд зі статями 105,110-111 Цивільного кодексу України визначала основи ліквідації суб’єкта господарювання. Однак, ніяких суттєвих змін в зв’язку з цим, з огляду на чинність норм Цивільного кодексу щодо порядку самоліквідації для суб’єкта господарювання, не відбулося, крім відсутності на теперішній час необхідності для ліквідаційної комісії повідомляти явних (відомих) кредиторів персонально у письмовій формі про ліквідацію суб’єкта господарювання.
5. Відповідно до статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі Закон про банкрутство) учасниками у справі про банкрутство є сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.
5.1. З часу набуття чинності нової редакції Закону виникли деякі питання щодо участі у справі про банкрутство органів державної податкової служби, зокрема, при ініціюванні порушення справи або при оскарженні судових рішень.
При зверненні органу державної податкової служби до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, перш за все, слід встановити чи є державна податкова служба учасником провадження у справі про банкрутство та чи вирішувалися судом питання про її права та обов’язки оскаржуваною ухвалою (постановою).
При з’ясуванні вказаних обставин слід враховувати, що перелік учасників провадження у справі про банкрутство не є вичерпним, оскільки до учасників справи про банкрутство стаття 1 Закону про банкрутство відносить також інших осіб, які у випадках, передбачених Законом про банкрутство, беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.
Проте, інші випадки участі органу державної податкової служби у справі про банкрутство платника податків Законом про банкрутство не передбачені.
Отже, якщо судом апеляційної інстанції встановлено відсутність доказів звернення органу державної податкової служби з грошовими вимогами до боржника в порядку, встановленому Законом про банкрутство, то такий податковий орган не є учасником справи про банкрутство, у зв’язку з чим апеляційний господарський суд має припиняти апеляційне провадження за апеляційною скаргою такого скаржника з посиланням на пункт 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 28.01.2015р. у справі № 916/1791/13, від 17.06.2014р. у справі № 904/692/14, від 18.03.2014р. у справі № 904/5660/13 тощо.
При зверненні до господарського суду органу державної податкової служби в якості ініціюючого кредитора з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство слід враховувати особливості механізму виконання судових рішень про стягнення грошових коштів у рахунок погашення податкового боргу, встановленого частиною 1 Закону України "Про виконавче провадження", пунктом 41.2 статті 41, п.п. 95.1, 95.3 статті 95 Податкового кодексу України, главою 12 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004р. №22, якою передбачено оформлення інкасового доручення для примусового стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу. Відповідно до пункту 12.4 зазначеної Інструкції, судове рішення, на підставі якого з платника податків стягуються кошти, до банку не подається. Натомість, реквізити відповідного судового рішення зазначаються в самому інкасовому дорученні.
Отже, виходячи з приписів статті 95 Податкового кодексу України, частини 7 статті 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (яка передбачає, що до заяви про порушення справи про банкрутство, поданої кредитором – органом державної податкової інспекції чи інших органів, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, додаються докази вжиття заходів до отримання відповідної заборгованості у встановленому законодавством порядку) доказами в підтвердження безспірності вимог ініціюючого кредитора – органу доходів і зборів, є рішення суду про стягнення грошових коштів у рахунок погашення податкового боргу, що набрало законної сили, інкасові доручення для примусового стягнення коштів в дохід бюджету у рахунок погашення податкового боргу та докази вжиття відповідних заходів до отримання відповідної заборгованості за процедурою, визначеною Податковим кодексом України.
Відповідна постанова органу державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження у такому випадку до заяви органу доходів і зборів про порушення провадження у справі про банкрутство не додається, оскільки списання коштів з рахунків боржника здійснюється відповідно до умов і порядку, визначених Податковим кодексом України, а не Законом України "Про виконавче провадження".
Перебіг трьохмісячного строку, визначеного частиною 3 статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", починається з моменту прийняття банком платника (боржника) інкасового доручення для примусового стягнення грошових коштів у рахунок погашення податкового боргу, оформленого стягувачем (контролюючим органом) на підставі рішення суду, що набрало законної сили.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 17.02.2015р. у справі № 925/1941/14, від 25.02.2015р. у справі № 910/19650/13.
Слід також звернути увагу на приписи пункту 87.2 статті 87 Податкового кодексу України, яка визначає, що джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.
Згідно з пунктом 95.1. статті 95 Податкового кодексу України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.
Стягнення за постановою суду про стягнення коштів за рахунок готівки, належної платнику податків, здійснюється органами доходів і зборів відповідно до Порядку стягнення готівки, яка належить платникові податків, у рахунок погашення його податкового боргу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 р. № 1244.
У випадку, коли грошових коштів, стягнутих з платника податку в результаті вжиття вказаних заходів, виявилось недостатньо для погашення суми податкового боргу, згідно із абзацами другим та третім пункту 95.3. статті 95 Податкового кодексу України контролюючий орган звертається до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі. Рішення суду щодо надання вказаного дозволу є підставою для прийняття контролюючим органом рішення про погашення усієї суми податкового боргу. Рішення контролюючого органу підписується його керівником та скріплюється гербовою печаткою контролюючого органу. Перелік відомостей, які зазначаються у такому рішенні, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.
Оскільки органам доходів і зборів як контролюючим органам законом надано повноваження щодо вжиття комплексу заходів щодо стягнення податкового боргу, які є значно більш широкими, ніж у інших кредиторів (суб’єктів господарювання), то орган доходів і зборів, звертаючись до суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника, зобов’язаний довести, що ним вичерпано всі можливі заходи щодо стягнення такого боргу у межах наданих законом повноважень.
5.2. У суду апеляційної інстанції при розгляді справ за апеляційними скаргами державного органу з питань банкрутства (Головне або територіальні управління юстиції) виникають питання щодо визначення статусу скаржника як процесуальної особи у справі про банкрутство, порядку визначення його учасником провадження у справі про банкрутство та, як наслідок, щодо наявності правових підстав оскарження державним органом з питань банкрутства будь-яких процесуальних документів у справі про банкрутство.
Так, приписами частини 2 статті 2 Закону про банкрутство, п.п. 1, 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011р. № 395/2011, п.п. 1, 4.25-4.30 Положення про головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011р. №1707/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.06.2011р. за №759/19497, визначено коло повноважень Державного органу з питань банкрутства, якими не передбачено можливості його вступу у справу про банкрутство на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
Крім того, у пункті 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2013р. N01-06/606/2013 “Про Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 N 4212-VI)” зазначено, що державний орган з питань банкрутства не вправі втручатися в процедуру банкрутства. Його функції спрямовані на створення необхідних умов для діяльності арбітражних керуючих та інших учасників справи про банкрутство, а також ведення контролю за такою процедурою, особливо - процедурою банкрутства державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків.
Виходячи з наведених вище приписів, по деяких справах Харківський апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що Головне управління юстиції не наділено правом втручання у процедуру банкрутства, оскаржувані ухвали не стосуються його прав та охоронюваних законом інтересів, а тому воно не має права апеляційного оскарження процесуальних документів у справах про банкрутство ( наприклад, ухвала ХАГС про припинення апеляційного провадження від 10.02.2015р. у справі №6/133-05).
6. Кредитори у справі про банкрутство можуть брати участь як особисто, так і через свої представницькі органи. До таких органів належать збори кредиторів та комітет кредиторів. Правовий статус та повноваження цих органів повинні бути чітко прописані в законодавстві, щоб максимально забезпечити права кожного кредитора і звести до мінімуму зловживання з боку кредиторів, що мають більшість голосів.
Збори кредиторів є органом, до складу якого може входити багато осіб, а тому скликання зборів кредиторів щоразу, коли виникають поточні питання, пов’язані із застосуванням процедур банкрутства до боржника, є недоцільним. Тому, законодавець передбачив створення постійно діючого представницького органу кредиторів, оскільки останні уповноважені як створювати комітет кредиторів, так і достроково припиняти повноваження всього комітету кредиторів або його окремих членів.
З метою представництва інтересів усіх кредиторів у справі про банкрутство комітет кредиторів має низку повноважень, встановлених Законом про банкрутство.
Заслуговує на увагу питання щодо скликання зборів кредиторів, оскільки законодавчо воно прописано у надто загальному вигляді, і це часто є підставою для помилкового привласнення комітетом кредиторів цього права.
Пропозиція:
Доцільно внести зміни до частини 8 статті 26 Закону про банкрутство, передбачивши, що до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення не про скликання комітету кредиторів, а про ініціювання скликання зборів кредиторів; та більш чітко прописати повноваження зборів кредиторів. Окрім того, визначити, яким чином підлягає оформленню рішення зборів кредиторів та комітету кредиторів, форму протоколу, порядок ознайомлення з прийнятими рішеннями кредиторів, внесення до них змін, виправлень, описок тощо.
7. З прийняттям нової редакції Закону, зокрема, частини 4 статті 23 Закону про банкрутство, виникло питання необхідності врегулювання процесуального статусу осіб, які звернулися до господарського суду з грошовими вимогами до боржника після встановленого частиною 1 цієї статті тридцятиденного строку або не звернулися взагалі, оскільки Закон визнав їх такими, що не є конкурсними кредиторами, але їх вимоги погашаються у шосту чергу вимог кредиторів у ліквідаційної процедурі.
Так, відповідно до приписів частини 1 статті 23 Закону про банкрутство конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.
Частиною 2 статті 25 Закону про банкрутство встановлено, що у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, у тому числі щодо яких були заперечення боржника і які не були внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, а також ті, що визнані боржником та внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, і вирішує питання про його затвердження.
За результатами розгляду вимог кредиторів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначаються: розмір та перелік усіх визнаних судом вимог кредиторів, які вносяться розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів; розмір та перелік не визнаних судом вимог кредиторів тощо.
У реєстрі вимог кредиторів повинні міститися відомості про кожного кредитора, розмір його вимог за грошовими зобов’язаннями, черговість задоволення кожної вимоги.
Право на апеляційне оскарження судового рішення законодавством (ГПК та Законом про банкрутство) ставиться в залежність від положень процесуального закону.
Частиною 1 статті 91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони у справі, прокурор, треті особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право подавати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.
За таких обставин, в силу особливостей процедури банкрутства ( стаття 4-1 Господарського процесуального кодексу України) коло осіб, які мають право оскаржувати судові рішення у справі про банкрутство, чинним законодавством звужено до учасників такої справи та для попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.
Відповідно до приписів частини 1 статті 2 Закону про банкрутство провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.
Сторонами у справі про банкрутство згідно зі статтею 1 Закону про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут).
Учасниками у справі про банкрутство згідно зі статтею 1 Закону про банкрутство є сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) суб’єкта підприємницької діяльності – боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у проваджені у справі про банкрутство.
Не конкурсні кредитори - це особи, вимоги яких виникли до дня порушення справи про банкрутство, але заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі та їх вимоги віднесені законодавцем до категорії інших вимог, що погашаються у шосту чергу в ліквідаційній процедурі.
Не конкурсні кредитори не є стороною у справі про банкрутство, відтак, не мають права на оскарження процесуальних документів у справі про банкрутство.
Враховуючи приписи Закону про банкрутство та виходячи з того, що особа, яка не скористалася своїм правом бути учасником провадження у справі як конкурсний кредитор, оскільки у встановлений законом строк не звернулася до господарського суду із заявою, не набуває права на оскарження процесуальних документів суду, окрім тих, які вирішують питання про його права та обов’язки.
_03_03.png)
